Ліна Костенко

Страшні слова, коли вони мовчать

Страшні слова, коли вони мовчать

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

 Хтось ними плакав, мучився, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди, і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

 Все. повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія — це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

Українське Альфреско

Над шляхом, при долині, біля старого граба,

де біла-біла хатка стоїть на самоті,

живе там дід та баба, і курочка в них ряба,

вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,

і вишні чорноокі стоять до холодів.

Хитаються патлашки уздовж всії стежини,

і стомлений лелека спускається на хлів.

Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.

А потім довго-довго на призьбі ще сидять.

Я знаю, дід та баба - це коли є онуки,

а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Дорога і дорога лежить за гарбузами.

І хтось до когось їде тим шляхом золотим.

Остання в світі казка сидить під образами.

Навшпиньки виглядають жоржини через тин…

Євген Маланюк

Стилет чи стилос?

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко

Вагаються трагічні терези.

Не кинувши у глиб надійний якор,

Пливу й пливу повз береги краси.

Там дивний ліс зітхає ароматом

І весь дзвенить од гімнів п’яних птиць,

Співа трава, ніким ще не зім’ята,

І вабить сном солодких таємниць,

Там зачарують гіпнотичні кобри

Під пестощі золототілих дів…

А тут — жаха набряклий вітром обрій:

Привабить, зрадить, і віддасть воді.

Та тільки тут веселий галас бою —

Розгоном бур і божевіллям хвиль.

Безмежжя! Зачарований тобою,

Пливу в тебе! В твій п’яний синій хміль!

30.08.1924

Іван Драч

Балада про соняшник

           В соняшника були руки і ноги,

           Було тіло, шорстке і зелене.

           Він бігав наввипередки з вітром,

           Він вилазив на грушу,

           і рвав у пазуху гнилиці,

           І купався коло млина, і лежав у піску,

           І стріляв горобців з рогатки.

           Він стрибав на одній нозі,

           Щоб вилити з вуха воду,

           І раптом побачив сонце,

           Красиве засмагле сонце,-

           В золотих переливах кучерів,

           У червоній сорочці навипуск,

           Що їхало на велосипеді,

           Обминаючи хмари на небі...

           І застиг він на роки й століття

           В золотому німому захопленні:

           - Дайте покататися, дядьку!

           А ні, то візьміть хоч на раму.

           Дядьку, хіба вам шкода?!

           

           Поезіє, сонце моє оранжеве!

           Щомиті якийсь хлопчисько

           Відкриває тебе для себе,

           Щоб стати навіки соняшником.

Василь Стус

Як добре те, що смерті не боюсь я

 Як  добре  те,  що  смерті  не  боюсь  я 

 і  не  питаю,  чи  тяжкий  мій  хрест. 

 Що  вам,  богове,  низько  не  клонюся 

 в  передчутті  недовідомих  верств. 

 Що  жив-любив  і  не  набрався  скверни, 

 ненависті,  прокльону,  каяття. 

 Народе  мій,  до  тебе  я  ще  верну, 

 і  в  смерті  обернуся  до  життя 

 своїм  стражденним  і  незлим  обличчям, 

 як  син,  тобі  доземно  поклонюсь 

 і  чесно  гляну  в  чесні  твої  вічі, 

 і  чесними  сльозами  обіллюсь. 

 Так  хочеться  пожити  хоч  годинку, 

 коли  моя  розів'ється  біда. 

 Хай  прийдуть  в  гості  Леся  Українка, 

 Франко,  Шевченко  і  Сковорода. 

 Та  вже!  Мовчи!  Заблуканий  у  пущі, 

 уже  не  ремствуй,  позирай  у  глиб, 

 у  суще,  що  розпукнеться  в  грядуще 

 і  ружею  заквітне  коло  шиб.

О земле втрачена, явися

О земле втрачена, явися

 бодай у зболеному сні

 і лазурове простелися,

 пролийся мертвому мені!

 І поверни у дні забуті,

 росою згадок окропи,

 віддай усеблагій покуті

 і тихо вимов: лихо, спи!..

 Сонця клопочуться в озерах,

 спадають гуси до води,

 в далеких пожиттєвих ерах

 мої розтанули сліди.

 Де сині ниви, в сум пойняті,

 де чорне вороння лісів?

 Світання тіні пелехаті

 над райдугою голосів,

 ранкові нашепти молільниць,

 де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,

 і солодавий запах винниць,

 як гріх, як спогад і як біль?

 Де дня розгойдані тарілі?

 Мосянжний перегуд джмелів,

 твої пшеничні руки білі

 над безберегістю полів,

 де коси чорні на світанні

 і жаром спечені уста,

 троянди пуп'янки духмяні

 і ти — і грішна, і свята,

 де та западиста долина,

 той приярок і те кубло,

 де тріпалася лебединя,

 туге ламаючи крило?

 Де голубів вільготні лети

 і бризки райдуги в крилі?

 Минуле, озовися, де ти?

 Забуті радощі, жалі.

 О земле втрачена, явися

 бодай у зболеному сні,

 і лазурово простелися,

 і душу порятуй мені.

Андрій Малишко

Пісня про рушник

Рідна мати моя, ти ночей не доспала, 

Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, й солов'їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші, блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

Богдан-Ігор Антонич

Різдво

 Народився Бог на санях

в лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях

 і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії

крутиться довкола стріх.

 У долоні у Марії

місяць — золотий горіх.

Володимир Сосюра

Любіть Україну

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води…

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,

сіяє вона над віками…

Любіть Україну всім серцем своїм

і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна

в просторів солодкому чарі…

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячий усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах

чужинців в зелених мундирах,

в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях

до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все до загину…

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,

люби її кожну хвилину.

Коханий любить не захоче тебе,

коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,

як пісню, що лине зорею…

Всім серцем любіть Україну свою —

і вічні ми будемо з нею!

1944