Василь Стус

Як добре те, що смерті не боюсь я

 Як  добре  те,  що  смерті  не  боюсь  я 

 і  не  питаю,  чи  тяжкий  мій  хрест. 

 Що  вам,  богове,  низько  не  клонюся 

 в  передчутті  недовідомих  верств. 

 Що  жив-любив  і  не  набрався  скверни, 

 ненависті,  прокльону,  каяття. 

 Народе  мій,  до  тебе  я  ще  верну, 

 і  в  смерті  обернуся  до  життя 

 своїм  стражденним  і  незлим  обличчям, 

 як  син,  тобі  доземно  поклонюсь 

 і  чесно  гляну  в  чесні  твої  вічі, 

 і  чесними  сльозами  обіллюсь. 

 Так  хочеться  пожити  хоч  годинку, 

 коли  моя  розів'ється  біда. 

 Хай  прийдуть  в  гості  Леся  Українка, 

 Франко,  Шевченко  і  Сковорода. 

 Та  вже!  Мовчи!  Заблуканий  у  пущі, 

 уже  не  ремствуй,  позирай  у  глиб, 

 у  суще,  що  розпукнеться  в  грядуще 

 і  ружею  заквітне  коло  шиб.

О земле втрачена, явися

О земле втрачена, явися

 бодай у зболеному сні

 і лазурове простелися,

 пролийся мертвому мені!

 І поверни у дні забуті,

 росою згадок окропи,

 віддай усеблагій покуті

 і тихо вимов: лихо, спи!..

 Сонця клопочуться в озерах,

 спадають гуси до води,

 в далеких пожиттєвих ерах

 мої розтанули сліди.

 Де сині ниви, в сум пойняті,

 де чорне вороння лісів?

 Світання тіні пелехаті

 над райдугою голосів,

 ранкові нашепти молільниць,

 де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,

 і солодавий запах винниць,

 як гріх, як спогад і як біль?

 Де дня розгойдані тарілі?

 Мосянжний перегуд джмелів,

 твої пшеничні руки білі

 над безберегістю полів,

 де коси чорні на світанні

 і жаром спечені уста,

 троянди пуп'янки духмяні

 і ти — і грішна, і свята,

 де та западиста долина,

 той приярок і те кубло,

 де тріпалася лебединя,

 туге ламаючи крило?

 Де голубів вільготні лети

 і бризки райдуги в крилі?

 Минуле, озовися, де ти?

 Забуті радощі, жалі.

 О земле втрачена, явися

 бодай у зболеному сні,

 і лазурово простелися,

 і душу порятуй мені.